Публікації

Казнокрадство в Україні вже давно стало буденністю. Усі спроби боротьби з корупцією виливаються лише в збільшення розмірів хабарів – адже ризики зростають. Та й традиційна ротація партійної символіки в кабінетах майже ніяк не відображається на казнокрадстві – люди змінюються, а схеми залишаються. Як же можна боротись з цією хворобою в наших умовах? В Латинській Америці відповіддю на це питання стало запровадження громадського контролю за бюджетними процесами. Яскравою історією успіху у цьому процесі стало «спільного бюджетування» в бразильському місті Порто Алегре, де вже за кілька років основні бюджетні питання міста ухвалювалися на так званих загальних зборах громадян, а якість життя у місті досягла найвищого рівня у Бразилії.

Практика прийняття рішень в Україні дуже часто грішить своєю «короткозорістю». Звертаючи увагу на миттєві вигоди, урядовці зазвичай списують вартість непродуманих дій на рахунки прийдешніх поколінь. Акцизна політика останніх п’яти років не стала винятком із цього правила. В умовах валютної кризи 2008 року Уряд змушений був компенсувати бюджетні втрати за рахунок значного підняття акцизів. Однак вже за кілька років через стрімке зростання контрабанди тютюну, яка досягла 8.8% ринку на 2013 рік, постало питання вартості такої агресивної політики. За таких умов Уряду варто брати до уваги європейський досвід та при розробці графіка підняття акцизів орієнтуватися на зростання середніх доходів громадян, що повинно мінімізувати побічні ефекти підняття цін на підакцизні товари.

Звичайний українець із зарплатою близько 2-3 тис. грн. сплачує до бюджету близько 25 тис. грн. на рік. За великими рахунком, якби не такі внески мільйонів українських громадян, то не існувало б 2/3 доходів бюджету. Втім, мало хто в нашій державі усвідомлює зв’язок «мої гроші -> податки -> державні витрати». Більше того, переважна більшість українців вважає, що бюджет – це витрати великого бізнесу, і тому звичайний українець не повинен перейматися «чужими» грошима. Таке світосприйняття є ключовою причиною байдужості до марнотратства та корупції.

Уся система державних фінансів тримається на дрібних внесках мільйонів українців. Саме пересічний українець, а не промислові гіганти чи олігархи, чи хтось інший утримує величезний державний апарат, оплачує державні закупівлі і сплачує рахунки за усіма соціальними зобов’язаннями. На жаль, зв’язок «мої гроші → податки → державні витрати» в широкій масі майже ніхто не усвідомлює, за винятком приватних підприємців, які власноруч відносять кошти до державної скарбниці. Проте, якби не гроші рядових працівників та звичайних споживачів (покупців), то не існувало б двох третин державних доходів.

Вже пройшло більше двох років з того моменту, коли Президент Віктор Янукович проголосив новий реформаторський курс та представив громадськості Програму економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Амбітний план передбачав багато змін в економічний системі і навіть часткове виконання запланованого обіцяло вивести нашу країну на зовсім інший рівень розвитку. При Адміністрації Президента було створено Комітет з економічних реформ і активна робота почалась. Проте після двох років активних змін та досить суперечливих результатів по багатьом напрямках у суспільстві виникає питання, що з того, що було зроблено було правильним по суті та заслуговує називатись «реформою».

Міжбюджетні відносини є дуже «технічною» темою, тому громадськість майже ніколи не звертає на це питання увагу. Однак, правда полягає у тому, що усі проблеми, які стосуються безпосередньо якості життя простих громадян (і охорона здоров’я, і освіта, і соціальний захист тощо) сильно залежать саме від того, як працює цей малопомітний для широкої громадськості механізм.
Загалом у суспільстві побутує думка, що основна причина стабільно поганих державних та громадських послуг є недостатність коштів на ці потреби. Проте це дуже спрощене уявлення про проблему. Коштів не вистачає завжди навіть у найзаможніших країнах. Проте, що дійсно визначає якість життя (навіть за обмежених фінансових можливостей), то це коректна розстановка стимулів та ефективно організований нагляд за використанням коштів. І в цьому контексті удосконалення механізмів міжбюджетних відносин є ключовим для України.

Всі плани коригуються та удосконалюються. Але нещодавно затверджений «Національний план дій на 2012 рік» є скоріше кроком назад, адже він нівелює або відкладає на майбутнє найбільш системні реформи, спрямовані на запровадження і підтримку конкуренції та посилення прав власності – перевірки бізнесу, реформи ЖКГ та створення ринку сільськогосподарських земель. Меншою мірою постраждали технічні реформи, але і тут маємо зволікання.

Минуло вже півтора роки реформ Віктора Януковича. Амбітний план перетворень по багатьох напрямках показав значний прогрес, однак, загалом, процес реформ поки ще ніхто, навіть серед представників влади, не наважився назвати успішним. Правильно викладені на папері пріоритети та послідовність кроків зіткнулись з фінансовими та політичними інтересами різних груп впливу, а тому природно, що на початку 2012 року план реформ був масштабно «уточнений». Звісно, кожен план з часом потребує коригувань, однак порівняльний аналіз оновлених реформаторських планів показав, що по багатьох напрямках «реформатори» просто відмовляються від своїх початкових нібито шляхетних намірів.

Протягом останніх двох років в Україні відбувається процес соціально-економічних перетворень відповідно до Програми Реформ Президента на 2010-2014 роки. Не дивлячись на значну кількість прийнятих нормативних документів в 2010-2011 рр, релазація Програми відстає від амбітних планів і за жодним напрямом не було досягнуто всіх передбачених на цей період цілей. Серед затверджених законодавчих змін є ряд позитивних ініціатив, які, однак, можуть мати обмежений вплив через існуючі практики адміністративного тиску, корупцію та недовіру судам. Чимало з прийнятих нормативних актів носять технічний характер, а значить не можуть суттєво змінити ситуації в галузях, що регулюються. Схвальними є реальні кроки у реформуванні соціально важливих сфер – медицині, освіті, пенсійного забезпечення, – але поки зарано говорити про значні зміни в цих галузях. Серед пріоритетних напрямів реформ є багато таких, по яким фактично нічого не відбувалось. Це стосується електроенергетики та нафтогазової промисловості, де тісне переплетіння політичних та приватних інтересів потужних бізнес-груп заважає проведенню реформ. В цілому, процес реформування часто характерезується закритістю і непрозорістю. Крім того, по ряду важливих напрямів уряд не шукає громадського консенсусу, виконуючи вимогу про консультації з громадськістю лише формально.

У цьому дослідженні команда експертів розробила методологію оцінки фіскальної стійкості/ вразливості в Україні. Цей звіт став результатом спільних зусиль експертів Центру Соціально-Економічних Досліджень CASE Україна та Інституту Економічних Досліджень та Політичних Консультацій.

Переглянути архів по роках