Публікації

Після кризи 2008-2009 доступ малого та середнього бізнесу (МСБ) до банківського кредитування різко скоротився через падіння економіки і відповідне погіршення фінансового стану МСБ та накопичення банками проблемних кредитів. На разі, банки поступово відновлюють кредитування МСБ, але висувають жорсткіші вимоги насамперед до фінансового стану МСБ та застави, менше надають кредитів на розвиток бізнесу МСБ та частіше відмовляють потенційним позичальникам-МСБ. Cегмент МСБ є перспективним, і банки готові нарощувати його кредитування у 2013-2014 навіть за поточних помірно песимістичних економічних очікувань, але доступ МСБ до банківських кредитів повністю не відновиться через ряд перешкод: повільне економічне зростання, невирішені питання з проблемними кредитами, відсутність прогресу з посиленням захисту прав кредиторів, слабкий фінансовий стан і непрозорість бізнесу МСБ. З боку підприємств-МСБ основними перешкодами є високі відсоткові ставки та банківські вимоги щодо вартості застави. Зважаючи на провідну роль МСБ в економіці, державна політика має бути спрямована на усунення цих перешкод і розширення доступу МСБ до кредитування. На сьогодні, пряма державна підтримка у вигляді пільгових кредитів, інвестицій та відшкодування відсотків за кредитами для МСБ є малою за обсягами та невідчутною для ринку, а заходи щодо відновлення банківського кредитування поки не мають значного прогресу.

Питання власності на землю в Україні є болючим, оскільки акумулює в собі суперечливі суспільні та бізнес інтереси. Тому, запроваджуючи ринок землі, Україна має обирати між високоефективним сільським господарством або «соціальним» селом. Про це свідчить міжнародний досвід держав, що постійно згадуються як приклад, – Росія, Молдова, Грузія, країни Прибалтики, Польща, Угорщина та Бразилія. . В кожній з цих країн приватна власність та ринок землі були сформовані з певною метою – або забезпечити високий рівень сільськогосподарського виробництва, або розробити механізм соціального захисту населення, що проживає в сільській місцевості. На жаль, ці дві мети дуже складно поєднати.

Звичайний українець із зарплатою близько 2-3 тис. грн. сплачує до бюджету близько 25 тис. грн. на рік. За великими рахунком, якби не такі внески мільйонів українських громадян, то не існувало б 2/3 доходів бюджету. Втім, мало хто в нашій державі усвідомлює зв’язок «мої гроші -> податки -> державні витрати». Більше того, переважна більшість українців вважає, що бюджет – це витрати великого бізнесу, і тому звичайний українець не повинен перейматися «чужими» грошима. Таке світосприйняття є ключовою причиною байдужості до марнотратства та корупції.

Уся система державних фінансів тримається на дрібних внесках мільйонів українців. Саме пересічний українець, а не промислові гіганти чи олігархи, чи хтось інший утримує величезний державний апарат, оплачує державні закупівлі і сплачує рахунки за усіма соціальними зобов’язаннями. На жаль, зв’язок «мої гроші → податки → державні витрати» в широкій масі майже ніхто не усвідомлює, за винятком приватних підприємців, які власноруч відносять кошти до державної скарбниці. Проте, якби не гроші рядових працівників та звичайних споживачів (покупців), то не існувало б двох третин державних доходів.

Протягом двадцяти років незалежності система української освіти практично не реформувалася. Основними недоліками цієї системи залишаються обмежена автономія навчальних закладів, неефективність державного фінансування та корупція. Всі ці проблеми пов’язані між собою і призводять до погіршення якості освіти. У 2010 році, відповідно до програми економічних реформ Президента, було започатковано нову спробу провести реформи у цій сфері і основною метою реформи було визначено посилення конкурентоспроможності української освіти. Однак, після двох років реформаторських зусиль результати у цій сфері виглядають дуже суперечливо.

У 2011 році Україна почала реалізацію масштабної програми реформування первинної медичної допомоги. Із системним упровадженням сімейної медицини Україна значно запізнилася в порівняні з країнами Центральної та Східної Європи та навіть деякими країнами колишнього Радянського Союзу, які розпочали реалізовувати відповідні реформи у 1990-х та 2000-х роках, відповідно. Як показує досвід цих країн, реформування первинної ланки є довготривалим, а успіх не є гарантованим. Проте, як продемонструвала Естонія, прогресу можна досягти навіть у такій амбітній справі.

Сучасний стан житлово-комунального господарства (ЖКГ) в Україні не задовольняє ані мешканців, які отримують неякісні послуги, ані державу, яка виплачує величезні дотації. Необхідні перетворення часто намагаються підмінити суто технічною модернізацією, або звести до підвищення тарифів, аби вони покривали собівартість послуг, з одного боку, та забезпечували можливість капіталовкладень у реконструкцію та оновлення мереж і обладнання – з другого. Але необхідною передумовою успішності як технічної модернізації ЖКГ, так і встановлення економічно обґрунтованих тарифів, є глибоке реформування «правил гри» у всьому секторі, тобто, інституційна реформа. Центральним питанням такої реформи є права власності (або, юридичною мовою, майнові права).

Вже пройшло більше двох років з того моменту, коли Президент Віктор Янукович проголосив новий реформаторський курс та представив громадськості Програму економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Амбітний план передбачав багато змін в економічний системі і навіть часткове виконання запланованого обіцяло вивести нашу країну на зовсім інший рівень розвитку. При Адміністрації Президента було створено Комітет з економічних реформ і активна робота почалась. Проте після двох років активних змін та досить суперечливих результатів по багатьом напрямках у суспільстві виникає питання, що з того, що було зроблено було правильним по суті та заслуговує називатись «реформою».

Міжбюджетні відносини є дуже «технічною» темою, тому громадськість майже ніколи не звертає на це питання увагу. Однак, правда полягає у тому, що усі проблеми, які стосуються безпосередньо якості життя простих громадян (і охорона здоров’я, і освіта, і соціальний захист тощо) сильно залежать саме від того, як працює цей малопомітний для широкої громадськості механізм.
Загалом у суспільстві побутує думка, що основна причина стабільно поганих державних та громадських послуг є недостатність коштів на ці потреби. Проте це дуже спрощене уявлення про проблему. Коштів не вистачає завжди навіть у найзаможніших країнах. Проте, що дійсно визначає якість життя (навіть за обмежених фінансових можливостей), то це коректна розстановка стимулів та ефективно організований нагляд за використанням коштів. І в цьому контексті удосконалення механізмів міжбюджетних відносин є ключовим для України.

Реформа охорони здоров’я фактично розпочалася в 2011 році. За рік впровадження реформа піддається нищівній критиці громадськості. У комікс-презентації на основі звіту «Реформа охорони здоров’я: важкі перші кроки» ми говоримо, навіщо потрібні реформи, що відбувається на першому етапі реформування, та чи варто громадськості вимагати зупинки реформ.

Переглянути архів по роках